22 травня - до м. Запоріжжя. В цей день, день перепоховання тіла Т.Г Шевченка із Петербурга на Чернечу гору, традиційно проводиться вшанування Великого Кобзаря на Вознесенівці біля Шевченкової груші. Ця груша добре пам'ятає Шевченка. Теплими літніми ночами йому не спалося у затишній оселі Булатів, він приходив сюди, спостерігав зоряне небо, вдихав теплий аромат груш, слухав дихання Дніпра і мріяв...
Сьогодні - це дерево-пам'ятник, маленький острівок серед височезних бур'янів, збережений методистом ЗОІППО Гавриленко Любов Антонівною. Вона згуртувала круг себе однодумців і щорічно проводить тут урок-реквієм.
Уже вдруге наша школа запрошується на цей урок. Директор Кінськороздорівської ЗОШ І-ІІІ ст.. Мелешко В.І., заступник директора Черкун О.І., учень 11-Б кл. Андрєєв Станіслав та я, вчитель трудового навчання Сур Л.О., не просто спостерігали дійство, а разом із учасниками співали пісень на слова Т. Шевченка, читали вірші, які написав Черкун О.І. Ще ми представляли роботи гуртківців нашої школи .'двадцять рушників та вишиванок. Бо Шевченкове слово і вишивка - це жива історія українського народу, яка буде жити віки. Тут ми зустрілися з дивною знайомою Харловою В.Г., Народною майстринею України.

Подорож друга

ЗО травня,знову до Запоріжжя. Цього разу о. Хортиця, школа "Запорізька січ".
Нас запросила на побачення до творчої майстерні музею Берегиня Запорізького краю Харлова Валентина Гаврилівна.
І теплого весняного ранку шкільний автомобіль мчав нас, директора школи Мелешко В.І., заступника директора Черкуна О.І., маленьку майстриню Сур Світлану ученицю 8-А кл. і мене, керівника гуртка "Майстрині" Сур Л.О., на цю зустріч.
Я їхала з хвилюванням у серці. Хоча і зустрічалася вже з Валентиною Гаврилівною на курсах підвищення кваліфікації, на виставках, біля Шевченкової груші, але до майстерні була запрошена вперше.
І ось ми вже на Хортиці. Маленька затишна школа, колишній дитячий будинок, де виховувалася наша героїня, зустріла нас. На третьому поверсі у невеликій кімнаті - музей-майстерня і його господиня, маленька 74-літня жіночка із світлими теплими очима, привітною посмішкою на устах, величезним серцем і золотими руками. Бо тільки такі руки могли створити вишивану красу: тут і рушники, і дитячі сорочечки, і панно, і козацькі пояси, і хустки. Кожен виріб - це історія рідного краю: млин дідуся-мірошника із Успенівки; гуси на вигоні, які любила пасти мал енька Валя; соняшники Пологівщини - маки, мальви, волошки, ковила -вражають яскравими барвами; Т Шевченко і його Кобзар на почесному місці; окрема тема "Козаччина" - козак Мамай, бандура, козацькі пяси.
Валентина Гаврилівна веде розповідь гарною українською мовою, цитуючи Шевченка, Франка, Петра Ребра так, що вся вишивка перед тобою оживає і постає історією українського народу.
Ця жінка прожила нелегке життя. Народилася в Успенівці Гуляйпільського району (до цього часу не знає точної дати свого народження,бо документів про це не має). В  ранньому дитинстві потрапила до дитячого будинку, що на Хортиці, тут виросла, закінчила школу, навчалася в педагогічному училищі і працювала вчителем обслуговуючої праці. І весь цей час мандрувала рідним раєм, збираючи по краплинці забуте. На даний час відродила біля чотирьохсот швів української вишивки, має цілий арсенал методичних розробок. Її роботи знають не тільки на країні, а й за кордоном, її сорочечки носять діти і внуки Президента, вона має високі звання, найбільше - Берегиня, справжня Берегиня Запорізького краю. Навчає учнів і маленьких і дорослих. Передає свої знання прийдешнім поколінням Дай Боже Вам , Валентино Гаврилівно, здоров'я і многії літа'
Ця зустріч наштовхнула мене на думку зустрітися з однією із вишивальниць Роздорівщини.

З червня - початок літа, яка чудова пора. І я вже мандрую зі своїми учнями 8 класу по рідних Роздорах.
На краю села є куток, що в селі називають "Москвою", бо так далеко від центру. Як справжня Москва, живе Потоцька Тетяна Савівна. І ми з дівчатками поспішаємо до неї. Чую багато запитань: "Хто вона така?", "Чому ми туди йдемо?". Але я зберігаю інтригу. І ось ми вже на "Москві". Ще далеку помічаю, що нас чекають: Тетяна Савівна вийшла за ворота, дідусь накосив трави і відпочиває на лавці. Обоє посміхаються і радо нас зустрічають. Гості ж бо заходять рідко. У дворі затишно і прохолодно, на скошеній траві ще тримається вранішня роса, величезний горіх вк ив своїм розлогим гіллям двір і хату. Заходимо до будинку і в очах дітей бачу здивування і захоплення. І є чим захопитися: хіба може стільки вишитих речей поміститися у трьох кімнатах? На стінах - вишиті картини, рушники, панно; на столах - скатертини; стільці, крісла вкриті вишитими доріжками; на ліжку вишите покривло-підзорник, подушки, накидки на подушки; навіть штори на дверях теж вишиті. Ось Тетяна Савівна відкриває шафу і дістає ще з десяток рушників. Які ж вони барвисті та різноманітні! Ми з дівчатками роздивляємось, боячись щось про пустити. І господиня, і її роботи вражають чистотою і святковістю.
У будинку тепер ніхто не живе, роки вже не ті, за плечима велике життя. Тетяні Савівні незабаром 80, а чоловік старший на три роки, то вони мешкають у кухні і нас запрошено туди, де плине життя двох людей, прикрашене вишитими павичами, сороками, кіньми, квітами та іконами. Господиня розповіла що має трьох дітей, 14 внуків (на жаль двох вже немає), 14 правнуків. Діти далеко, але в селі є внуки і правнуки, які допомагають по господарству, бо старенькі мають курей, качок і 40 соток Огороду.
Бабуся Таня, як лагідно її назвали дівчатка, вишивати почала, як вийшла заміж.кожного дня просиджувала до другої години ночі за улюбленим заняттям. Сама малювала візерунки, сама підбирала кольори і вишивала. Чоловік не сердився, а навіть допомагав втягувати нитку в голку. Колись працювала в колгоспі, ходила в степ полоти городину та соняшники. То на обід жінки полягають в холодку та сплять, а Тетяна Савівна дістає голку і вишиває. А сорока колись пожартувала, схопила те вишивання у дзьоба і понесла на дерево.
Тепер уже і зір не той, і руки, але справа продовжується.
Багато вишивок пішло на подарунки, багато продала за копійки. Не жаліє про це рукодільниця, бо багато залишиться, як пам'ять про цю прекрасну жінку, справжню майстриню без титулів і звань - Потоцьку Тетяну Савівну.
Ось такі вони, незабутні три подорожі, що стривожили наші душі і серця, збагатили історією, зачарували побаченим.