У селі Кінські Роздори свято Спаса щорічно відзначають особливо. Тут діє один з найкрасивіших в області храмів – Спасо-Преображенська церква. Їй у 2006 році виповнилося 105 років. Переказують люди, що це вже третя церква в селі. А не так давно вдалося знайти документальне підтвердження цієї версії.
Два роки тому у Дніпропетровську перевидано книгу Феодосія Макаревського “Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи ХУ111 століття”. Оригінал книги було видано ще 1880 році, а її автор випускник духовної академії свого часу був ректором Вяземського повітового та приходського духовних училищ, мав сан священика. Після смерті дружини, залишившись із двома дітьми постригся у ченці. У 1871 році він став єпископом Катеринославським і Таганрозьким. Ф.Макаревський зібрав та опублікував цікаві матеріали, знайомство з якими дозволяє взнати про події 18 століття. Серед них є такі, що стосуються нашого Пологівського краю. Звичайно вони подаються в ракурсі духовному і як зазначив сам автор – це лише матеріали для історичного опису.
Принагідно треба сказати, що це стало можливим завдяки працівникам залізничної бібліотеки Л.І.Мережко та Л.І. Чесноковій, які люб’язно познайомили нас із книгою, а головне, доклали чимало зусиль, щоб така книга була у їх бібліотеці.
Книга написана староцерковною мовою, а її стилістика відповідає тодішнім кращим зразкам канцеляризму і важко читається. Тому довелося зробити не тільки переклад, а й популярно викласти матеріали і документи так, щоб сучасному читачеві вони були доступні і, будемо сподіватися, цікавими. Адже це історія нашого краю. Зокрема з матеріалів Ф.Макаревського взнаємо, скільки ж у Кінських Роздорах було церков.
З книги можна дізнатися про людей, які більше як 200 років тому заснували село Кінські Роздори і як дбали про духовність слобідського життя.
Феодосій Макаревич описуючи слободу Кінські Роздори відзначив, що вона: “багатолюдна та із населенням заможнім, при двоштатнім церковнім приході, знаходиться в Олександрівському повіті в 2-му благочинному окрузі.
Річка Конка бере свій початок в 5-ти, чи 6-ти верстах вище Кінських Роздорів, при слободі Конка роздиралася, розділилася, тече двома окремими рукавами, а нижче слободи знову зливається в одну течію. Тут пролягав колись Муравський шлях із Таврії в Малоросію.”
Кінські Роздори виникли коли біля знаменитої Кирилівської фортеці будували нову, так звану Дніпровську лінію від Азовського моря до Дніпра. На початку 1770 року за розпорядженням уряду на казенний кошт це місце заселили відставними солдатами – людьми сімейними і осідлими. Так було треба, щоб наглядати за роботою з облаштування Кирилівської фортеці та для заведення і розвитку там землеробства і промислу.
Поселенці “з одного боку, колодники та арештанти для казенних робіт по будівництву Кирилівської фортеці, а з другого – люди малоросійської нації (тобто, українці, В.Б.), вільні та незалежні захопившись вигодами та зручностями щасливої і благодатної місцевості, постійно, величезними партіями прибували в слободу.” Тут були слободська поліція, Сборна Ізба.
1776 році Азовський губернатор В.А.Чертков відвідав солдатську Кінську слободу та велів іменувати її державною військовою Кінською слободою. В 1782 році, перепис населення показав, що в слободі “постійно осідлих жителів знайдено і до списку занесено чол. 315 і жін. 109 душ”.
У лютому 1781 року прихожани Кирилівської фортеці та сусідньої військової слободи Кінської обрали собі в священики Олександрівської фортеці, Покровської церкви диякона Федора Кошевського.
Про життя Кінських Роздорів на початку 1781 року священик Аверкій Красовський писав архієпископу Славенському та Херсонському: “В слободі військовій Кінській, яка відноситься до фортеці Кирилівської в 10-ти верстах, заселеної відставними із різних полків солдатами, дворів 100, в них чол. cтаті душ 344, жін. 197, а обох статей у фортеці Кирилівській і в слободі військовій Кінській 867 душ”.
Цікаво, що в листі від 28 липня 1782 р. до преосвященного Никифора генерал-майор, обер-комендант та Дніпровської лінії командир Микола Якович Ланов, писав що “як на тутешній лінії в Кирилівській фортеці та слободі Кінській, військових команд та каторжних колодників мається достатня кількість, але через не будівництво місцевої Божої церкви, в слуханні літургії та в решті духовних потреб відчувають вони крайню потребу.” У цьому ж листі зазначалося, що походна церква у слободі Матвіївці, (нині Павлоград Дніпропетровської обл.) “залишається бездіяльною” і далі звернувся із таким проханням: “Вашого Високопреосвященства покірно прошу для перенесення і встановлення цієї церкви в Кирилівській фортеці дати Ваше архіпастирське благословення”. Дозвіл було дано, церкву перенесено, поставлено, а 3 серпня 1782 року відкрито у ній богослужіння.
Однак церкву було перенсено до Кирилівської фортеці, тобто у Семенівку, а Кінські Роздори, здавалося б, залишалися без церкви. Однак, люди тут шанували не тільки волю та царя, а й віру. Влітку 1791 року сталася подія, про яку заговорили у всій Катеринославській єпархії. А це від нинішнього Дніпропетровська до Таганрогу.
Маріупольського духовного Правління присутній протопіп Стефан Разорецький проїздив через Кінську слободу і побачив дерев’яну каплицю. Це його здивувало, бо у документах вона ніде не числилася. Зупинився біля відставних солдат і запитав у якому році та каплиця збудована та чи є дозвіл єпархіального архієрея, чи іншого кого, і хто в ній править богослужіння?
– 787-го року каплицю збудували само собою, – відповіли йому.
– А що треба мати дозвіл на це не відаємо.
– А у фортецю ходити далеко, тому із Кирилівки священик іноді до нас приїздить. Тут для богослужіння каплиця і потрібна, – пояснили слобідчани.
Високопоставлений священик, вбачаючи в цьому порушення існуючих правил, каплицю в селі опечатав і послав про це рапорт своєму начальству з проханням дати вказівку про подальші дії.
При цьому зазначав, що: “в тій каплиці виявлені ікони: мідну литу складну, великих дві, менших дві, та маленька одна, про які я, сумніви маючи, чи не заборонено указами такі тримати у церквах та каплицях, їх наперед до резолюції Вашого Високопреосвященства в правління взяв, про що Вашому Високопреосвященству на благорозгляд представляючи, що повелено буде з цією каплицею та мідними іконами вчинити?”
Преосвященний Амвросій Катеринославський на цей рапорт наклав таку резолюцію: “Щоб каплиця була скасована і знята із місця, а ікони зберігати в Правлінні”.
Проте, парафіяни Кінських Роздорів, коли пояснювали заїжджому чиновнику, що каплиця збудувалася “сама собою”, тільки видавали себе за простачків.
Починаючи з лютого 1790 року солдати Кінських Роздорів до Катеринославської духовної Консисторії вже надіслали три клопотання про направлення до них священика та закладення церкви. Для цього просили виділити землю, хоча в документах датованих ще 1781 роком вказувалося на наявність землі для “свячено і церковнослужителів присадибної у довжину та у ширину 80 сажнів”. В результаті до села було направлено священика Іоанна Ставровіцького. Будівництво церкви не вирішувалося і Ф. Макаревський пояснює це складною обстановкою на південних кордонах Росії, які пролягали якраз у наших краях та загрозою нападу із боку кримських татар.
Однак, не чекаючи офіційного розпорядження і дозволу, у Кінських Роздорах активно вели підготовчі роботи до будівництва свого храму. Зокрема в рапорті Маріупольського духовного правління відзначалося, що “для будівництва Божої церкви, дерева у них заготовлено достатню кількість, каміння дикого на фундамент 200 возів, книги божественного писання та інвентар церковний мається, церковна сума 200 рублів, а чого ще не вистачатиме для приналежності церкви Божої, громада зобов’язується все виконати.”
200 рублів – це удвічі менша сума річної зарплати сільського священика. Згодом казна слобідчан збільшилась до 400 рублів і, як писалося в одному із листів, за потреби можуть ще скільки зібрати. Гроші для цього давали поселенці та навколишні місцеві поміщики.
Перевірити наявність будівельних матеріалів та коштів було послано священика Кирилівської церкви Солоновського, який повідомив, що вказані факти мають дійсність, а якщо виникне потреба, то для будівництва церкви ліс можна завезти із Кирилівської фортеці, його там достатньо. Клопотали роздорівці про будівництво дерев’яної церкви. І про її назву заздалегідь подбали. У клопотаннях просили побудувати церкву “во ім’я Рожества Пресвятої Благородиці”.
Час минав, дозволу і благословення не було, а відставні солдати наполягали.
6 травня 1793 року староста Кінських Роздорів Афіноген Ларіонов, капрали Ілля Карзов та Зиновій Калітенко від імені громади до Катеринославської єпархії знову надіслали клопотання про будівництво церкви. В ньому зокрема писалося:
“Ми, усієї слободи Кінської поселенці, не виключаючи кожного із нас, зізнаємося у побажанні нашім за необхідне мати в себе, в іменування Рожества Присвятої Благородиці, церкву. При ній свячено та церковнослужителів, священика, дячка та пономаря.”
В листі зазначається, що місце для церкви пропонується з правого боку течії річки Конки. Це на території нинішнього села. Далі розповідається, що у виконанні свого християнського обов’язку мешканці села мають труднощі. Відвідувати церкву у Кирилівці, яка знаходиться за 12 верст незручно. “відлучатися із домів своїх з дружинами та дітьми на цілий тиждень в означену фортецю і квартирувати в холод, в обозі біля церкви через те, що у фортеці житла окрім збудованих для військовослужителів казенних казарм, іншого нічого немає.”
Очевидно зважаючи на те, що попередні клопотання про відкриття в селі церкви не дали результатів, автори, згадали про царицю та вдалися до таких слів: “Ми за довготривалу і бездоганну службу, яку проводили у військові Її Імператорської Величності, з якої за Височайшої Монаршої волі, будучи звільнені, поселені казенним утриманням за старістю наших років, вимушено позбавлені церковного славослів’я та душоспасаючого християнського вчення.”
Як вже відзначалося, попередні клопотання роздорівців не мали успіху бо в Криму татари стали активнішими і все частіше робили на біги на південні кордони так званого тоді Новоросійського краю. А коли на південних кордонах Росії стало спокійніше, духовенство звернуло увагу на листа Афіногена Ларіонова, Іллі Карзова та Зиновія Калітенка.
Правитель Катеринославського Намісництва В.В.Каховський 8 жовтня 1793 року звернувся до преосвященного Гавриїла, митрополита Катеринославського з проханням задовольнити клопотання відставних солдатів слободи Кінської і благословити там будівництво церкви.
20 січня 1794 року митрополит Катеринославський Гаівриїл “благословив в казенній слободі Кінській побудувати дерев’яну церкву во ім’я Рожества Пресвятої Богородиці.” Через чотири дні в Маріпольське духовне Правління було про це відправлено указ.
18 травня того ж року у Кінські Роздори було направлено священиком дячка фортеці святого Дмитрія Василя Малинського, сина священика Стефана Малинського із Микитівської фортеці.
А 15 червня 1794 року відповідно до духовного стану Маріупольський священик Роман Протасевич освятив місце та зробив перше закладання у фундамент під майбутньої церкви.
Через два роки, а точніше 18 липня 1796 року було повідомлено, що у слободі Кінській церкву остаточно збудовано і маються необхідні приміщення, інвентар та свячений одяг, церковні книги та дзвони. 27 серпня того ж року митрополит Гавриїл благословив новозбудовану церкву а 21 жовтня 1796 року Тагарогський протоієрей Іоан Адрєєв освятив Рожество-Богородицьку церкву у Кінських Роздорах та відкрив у ній богослужіння.
Ось така історія будівництва у Кінських Роздорах, за документальними матеріалами Ф. Макаревського, першої офіційної церкви. Потім її розібрали та збудували нову, яку відкрили у 1824 році. Переказують, що вона була дуже красивою. Існує легенда, ніби Олександр Пушкін після чергового любовного скандалу в Катеринославі їхав в Одесу і зупинився біля цієї церкви та молився у ній. Запорізький письменник Марк Шевельов кілька свого часу намагався знайти якісь документальні підтвердження цього факту. Але марно і він залишається легендою. Люди переказують, що дерев’яна церква згоріла і тоді побудували ще одну, кам’яну. Ту, що сьогодні видно здалеку, коли їдеш трасою Запоріжжя-Маріуполь. Відкрили її у 1898 році і присвятили її Покрові Пресвятої Богородиці. Потім церкву кілька разів закривали і перейменували Спасо-Преображенську. Це вже третя Кінсько-Роздорівська церква. А якщо зважити на каплицю, то й п’ята. Як би там не було, а книга Ф.Макаревського свідчить, що у Кінських Роздорах від заснування села намагалися жити із Богом в душі.